Софія СОЛОВІЙ: «Чоловік моєї мрії повинен мати почуття гумору»

13

Січня 2018

  • 18:42

  • Вівторок

Українська оперна співачка – про концерти на сценах світових театрів, різницю між європейськими та українськими подружжями, стосунки з «сильною половиною»

Володарка сопрано, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, колишня львів’янка Софія Соловій 17 років живе в Італії. Їй аплодували Іспанія, Італія, Франція, Австрія, Швейцарія, Німеччина, Японія, Чилі, Греція, Південна Корея. Чимало чоловіків мріють поєднати свою долю з цією інтелігентною, харизматичною, самодостатньою жінкою. Та Софія каже: ще в пошуку того єдиного, з яким погодилася б стати на рушничок щастя. Які риси у чоловіках цінує найбільше? Чого, на її думку, українкам варто повчитися в італійок? Що європейці запитують у співачки про Україну? Про це Софія Соловій розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ЖЖ».

– Софіє, Італія стала вашим другим домом, а як співачка представляєте Україну на відомих сценах світу. Такий спосіб життя вас не втомлює?

– В італійських театрах артисти працюють на разових, так званих гостьових контрактах (місяць-півтора). Приїжджають на репетиції, відіграють вистави і роз'’їжджаються. Нещодавно повернулася з Австрії, де три місяці співала у виставах Віденської Фольксопери (Народної Опери). Роботу артистові шукає агент: або в іншому місті, або в іншій країні. Така ж система короткотривалих контрактів існує у Франції, Іспанії. От у Німеччині з артистами підписують довготривалі контракти (на два-три роки). Чимало колег кажуть, що втомилися постійно їздити по світу. Хочеться стабільної роботи. Хоча за короткотривалими контрактами працює дуже багато відомих оперних співаків.

– В Італії на вас чекає сім’я?

– Я розлучена. З колишнім чоловіком (українським піаністом) прожила у шлюбі сім років. Хотілося б створити сім’ю, сподіваюсь зустріти чоловіка, з яким почувалася б комфортно і за якого хотілося б заміж. Поки що моя родина – це батьки і сім’я рідної сестри у Львові.

– Яким має бути мужчина, в якого б ви закохалися на все життя?

– Зовнішність не має значення. Він повинен мати відкрите серце, бути щедрим, добрим, з почуттям гумору. Не терплю скупих чоловіків. Як на мене, вони – дріб’язкові. Жінка, вважаю, може пробачити чоловікові зраду. Та чи змогла б я це зробити, не знаю…

– У народі кажуть: жінка може пробачити чоловікові все. Але в слушні моменти обов’язково нагадає, що саме вона йому пробачила...

– Психологи кажуть: як би гарно розбитий глечик не склеїв, сліди від осколків все одно залишаться. Хоча знаю сім’ю, в якій дружина пробачила чоловікові зраду. Тепер між ними ідеальні стосунки, набагато кращі, аніж колись. Чоловік почав її боготворити. Живуть душа в душу.

– Як би ви оцінили ставлення чоловіків у різних країнах до «прекрасної половини»?

– Змішані шлюби – в багатьох моїх знайомих. Іспанські, італійські чоловіки більш відкриті до стосунків з жінками, емоційні, легкі у спілкуванні, німці – стримані, британці – ще більше стримані. Можливо, це добре. Стримані чоловіки, думаю, не так легко змінюють супутниць життя. Півроку тому на італійському телебаченні показували ток-шоу про стосунки між чоловіками та жінками. Обговорювали, зокрема, тему шлюбів з жінками зі Сходу (чешками, польками, українками). Ведуча оголосила перелік мотивів про те, чому італійським чоловікам вигідно одружуватися з жінками зі Сходу. По-перше, вони добрі господині (вміють приготувати, пошити, зв’язати). По-друге, статус чоловіка ставлять вище за свій. По-третє, охоче народжують дітей і після пологів швидко набирають попередньої фізичної форми. По-четверте, чоловікам пробачають зраду. Після виходу в ефір цієї передачі в Італії вибухнув страшний скандал. Тижнів два цю тему обговорювала вся країна, бо в передачі ведуча принизила жінок зі Сходу, перерахованими мотивами висловила до них неповагу, зобразила їх як меншовартісних. Через це керівництво телеканалу висловило до ведучої претензії. Телепередачу закрили, незважаючи на те, що ведуча виправдовувалася, мовляв, нікого принизити й на думці не мала. Знайомі українки почали жартувати: «Софіє, може, італійці просто заздрять нашим жінкам?!» В Україні така передача – абсолютно нормальне явище. А для італійців повага до жінки – ставитися до неї як до рівної собі. Думаю, в італійців нам треба повчитися і самоповаги, і поваги одне до одного. Європейки домагаються рівних прав з чоловіками у побуті, професії, на державному рівні. Пригадаймо, як українки часом кажуть своїм чоловікам: «Йди мені з кухні, не крутись під руками» або «Навіть не підходь до немовляти. Ти ж ані одягнути, ані нагодувати його не вмієш». В уяві наших жінок сім’я має бути традиційною (нас так виховували бабусі, матері): чоловік повинен заробляти гроші, жінка – займатися дітьми, кухнею, господарством. А потім дружини скаржаться, що чоловіки їм не допомагають. В Італії чоловік робить ту саму роботу, що й жінка: пере, варить, прибирає, купує продукти, займається дітьми. Це ні в кого не викликає подиву. Якось почула розмову між чоловіками – моїми друзями, в яких нещодавно народилися діти. Один другому розповідав, що купив своєму малюкові дуже зручний смоктунчик – і пояснював, який саме. Такі розмови між представниками «сильної статі» не принижують їхньої гідності. Навпаки, виховують у них самоповагу. Бо мужчина, який дбає про дружину, дітей, сім’ю, почувається захисником.

– Як реагуєте на людську заздрість?

– Не конфліктую з такою людиною. На її заздрість намагаюся не звертати уваги. А зі своєю заздрістю, наприклад, у професії, даю собі раду: перетворюю її в конструктивне рішення, на зразок: я теж можу досягнути блискучих успіхів, якщо більше працюватиму над собою. Тобто відчуття заздрості перетворюю на стимул до самовдосконалення.

– В Італії багато українців-заробітчан. На ваші концерти вони приходять?

– Так. Якось за куліси прийшла група заробітчан. Тішилися, що в Європі представляю Україну. Серед них багато інтелігенції (вчителів, викладачів, лікарів). Подруга моєї мами (прекрасна піаністка, викладач музики) ще у 1990-х (час глибокої економічної кризи в Україні) виїхала на заробітки і досі там працює хатньою робітницею. На мій концерт приходила разом зі своєю синьйорою. Туга за домом має кілька етапів. Через два-три роки людина звикає до чужини. Коли знаходить себе, друзів, інтегрується в суспільство, ностальгії вже не відчувається.

– У народі кажуть: через три роки ще нема з чим повертатися в Україну, через п’ять – нема чого, а через десять – вже нема до кого... Що європейці розпитують про Україну?

– Пересічні італійці цікавилися, чи не лячно їхати до Львова, бо в Україні – війна. Знайомий співак світового рівня нещодавно відвідав Львів. Написав мені на Фейсбук: «Львів – одне з найцікавіших міст світу, в якому ми з дружиною побували». Щодо італійських митців. Одні говорять зі мною і про економіку, і про політику, інші цим не цікавляться. Інтереси в італійських митців різні, як і в Україні.

– Вірите в долю і знаки згори?

– Вірю. Після закінчення Львівської музичної академії й не мріяла про Італію. Їхати туди зовсім не хотілося. Будувала плани на Німеччину. Мама дізналася про безкоштовне навчання в музичній академії італійського міста Озімо і наполягла, щоб я продовжила там навчання. Мене застерігали, що в Італії нема добрих викладачів. Я не мала жодної надії, що там буду вчитися. Були проблеми з документами: візою, закордонним паспортом. І раптом усі ці перепони почали розв’язуватися самі по собі. Я почала зустрічати потрібних людей, які мені допомагали. Тоді навіть Львівська опера їхала на гастролі в Італію. Тож і мені допомогли відкрити візу, взяли зі собою. Тобто, попри моє бажання, життя виштовхнуло мене в Італію. Я добре здала іспити, і мене прийняли в академію. Вчилися за системою майстер-класів. Студенти лише вдосконалювали свій вокал. Для іноземців, щоправда, викладали італійську. Наприкінці грудня у Львові відбувся Всеукраїнський конкурс молодих вокалістів (студентів музичних вишів та коледжів) імені Василя Сліпака. Мене запросили в журі. Щаслива, що в нас така талановита молодь! Вона подає надію на продовження вокальної культури України. У чотири рочки я сіла за фортепіано – батьки віддали мене в експериментальну групу музичної школи. У п’ять років – вже співала в дитячому хорі. Розвиток дитини дуже залежить від учителя.

– Повернутися до Львова і мати стабільну роботу в театрі думки не виникало?

– З керівництвом Львівської опери веду перемовини, щоб співати на її сцені. Знаю чимало солістів, які працюють в Україні і за контрактом їздять грати у виставах європейських театрів. Бо від концертної сукні – до косметики купують за власні кошти. У Національній опері України, наприклад, зараз теж достойні зарплати. Хоча не менш важливо – мати цікаву роботу, яка дає можливість професійно рости і творчо себе проявити.

– Якому одягу надаєте перевагу?

– Спортивно-романтичному. Скажімо, джинси зі светром з оригінально-романтичною прикрасою. Ходжу і на високих підборах, і в кросівках.

– Які італійські страви вам смакують найбільше?

– Італійці не витрачають багато часу на приготування страв. Обід, наприклад, готують максимум 30-40 хвилин. Вечеря для італійців, до речі, часом важливіша за обід. Їхня національна кухня приваблює смачними приправами (тим’яном, розмарином). Зрідка готують супи. Мені дуже смакують спагеті під соусом. Часто готую салат: нарізаю помідори, сир моцарела, притрушую базиліком і поливаю оливковою олією. Швидко, просто і смачно.

– Ваше життєве кредо?

– Роби те, що повинен робити, – і станеться те, що повинно статися.

– Як би ви продовжили афоризм: «Людина живе доти, доки...»

– ...ЛЮБИТЬ!

https://wz.lviv.ua/zhyttia-i-zhinka/212947-sofiia-solovii-cholovik-moiei-mrii-povynen-maty-pochuttia-humoru

Львівська обласна філармонія

Lviv philharmonic society


philharmonia.lviv@gmail.com
(067) 679 22 36