Золтан Алмаші: «Композитори, музиканти виїжджають за кордон, бо не можуть реалізувати себе в Україні»

5

Січня 2018

  • 15:45

  • П'ятниця

Український композитор – про свій емпатичний твір «Пори року», розвиток сучасної камерної музики в Україні та проблеми з її пропагуванням у світі.

13 січня у Львівській обласній філармонії камерний оркестр «Віртуози Львова» виконає музичні твори під назвою «Пори року» композиторів різних епох: італійця, представника пізнього бароко Антоніо Вівальді, аргентинця, музиканта і композитора другої половини ХХ століття Астора П’яцолли та нашого сучасника, українця Золтана Алмаші. Мелодійна  енергетика зими, весни, літа, осені цих трьох композиторів різні за відчуттям, звучанням та внутрішнім темпоритмом.

Якщо «Пори року» Вівальді та П’яцолли прихильникам класичної музики добре знайомі, то виконання твору Золтана Алмаші стане львівською прем’єрою. Золтан Алмаші — автор оркестрової та камерної музики. Його твори виконували у Швейцарії, Франції, Польщі, Білорусі, Молдові. Свій твір він присвятив відомій українській скрипальці Богдані Півненко, яка солюватиме під час концерту. У чому неординарність українських «Пір року»? Чи асоціюються вони у композитора з людським життям? Як привернути увагу молоді до камерної музики? Розмовляємо з композитором, віолончелістом, стипендіатом міністра культури і національної спадщини Польщі, лауреатом премій імені Льва Ревуцького та Бориса Лятошинського Золтаном Алмаші (на фото).

— Золтане, чим ваші «Пори року» відрізняються від однойменних творів класиків?

— Написав твір у жанрі Concerto grosso для скрипки і камерного оркестру. Це жанр епохи бароко (загальне звучання оркестру чергується із сольними музичними епізодами). Основний сольний інструмент — скрипка. Мої «Пори року» наче перегукуються з епохою Вівальді, який також писав твори у жанрі Concerto grosso. Є навіть квазіцитати. Твір увібрав у себе сучасні виразові засоби, а також мелодику, що часом нагадує український, зокрема закарпатський фольклор. Написав «Пори року» на замовлення солістки концерту Богдани Півненко. Тема пір року для мене дуже близька. Я залюблений у природу.

— Наскільки мені відомо, у вашому творі аж дев’ять «пір року»…

-…Дев’ять музичних частин. Намагався передати психологічне бачення української зими, весни, літа, осені.  Перші дві частини присвячені січню та лютому: «Святкова пісня» і «Вальс до Дня святого Валентина»; далі — триптих «Весна»: «Відлига», «Проростання», «Течуть води і цвітуть сади»; диптих — для літа: «Ностальгійний діалог» (червень) і «Дуже швидко» (липень-серпень). Остання бадьора, швидка частина диптиху «Літо» наче нагадує, що теплі сонячні дні такі швидкоплинні… Одну частину — «Осінь» — присвятив монолітній порі з елегійним, ностальгійним настроєм; епілог — грудню: «Перший сніг» з автографом відомого поета Богдана-Ігоря Антонича «Поцілувала землю вічність».

— Пори року у вас асоціюються з людським життям?

— Не замислювався над цим. Мій твір пов’язаний лише з образом та відчуттям мелодики, блаженства природи. Хоча ваша думка слушна. Поміркую… Безумовно, можна спостерігати паралель між людським життям і циклічними процесами у природі під назвою «Пори року». Тут дуже прямі аналогії: народження, розвиток, згасання… Але саме тому, що аналогії такі очевидні, не хотів би акцентувати на них увагу. Слухач за бажання сам «побачить» і почує усе це у творах, що звучатимуть на концерті.

— Розкажіть про музикантів, які братимуть участь у концерті…

— В оркестрі «Віртуози Львова» грають мої друзі, однокласники. Керівник  Сергій Бурко створив потужний, високого професійного рівня музичний колектив. Тішуся, що в цього оркестру — прогресивні ідеї, різножанровий репертуар. Колектив часто звертається до сучасної музики, і це відіграє велику роль у культурному житті Львова та України.

З яскравою особистістю в українській музиці Богданою Півненко знайомий багато років. Разом виступали у складі різних камерних ансамблів. У нас — однакове бачення розвитку музики в Україні. Concerto grosso «Пори року» — кульмінація наших давніх творчих стосунків. Твір написав на її замовлення, тому й присвятив його Богдані. Саме з її ініціативи разом з «Київською камератою» записали однойменний диск.

— Наскільки сучасна українська музика, на вашу думку, розвинута в Україні?

— У нас багато талантів. Та за кордоном сучасні українські композитори, на жаль, не настільки відомі, наскільки вони на це заслуговують. Серед всесвітньо відомих українських композиторів — Валентин Сильвестров. Щороку його популярність зростає. Його музику виконують все більше знаних митців. Тішить, що завдяки талановитим вітчизняним виконавцям — диригентам Оксані Линів та Кирилу Карабицю, скрипалям Валерію Соколову, Дмитру Ткаченку, композитору Євгену Станковичу — сучасна вітчизняна музика має шанс стати престижною у світі.

У Львові — свої талановиті, неординарні композитори: Юрій Ланюк, Любава Сидоренко, Богдан Сегін. Тож сучасна українська музика цікава і розвивається динамічно.

У Польщі, Німеччині, наприклад, працюють цілі інститути, які пропагують у світі польську та німецьку музику. В Україні, на превеликий жаль, такого інституту не створено. Тому з пропагуванням у світі української музики — великі проблеми.

— Чим відрізняються між собою музичні конкурси в Україні та цивілізованих країнах?

— Суттєвої різниці нема. До творчих конкурсів, до речі, в мене неоднозначне ставлення. Музика і змагання — речі несумісні. Оцінюючи талант митців, журі може легко помилитися. Для справді здібних музикантів, які не стають переможцями, це психологічна травма. Хоча… Щоб відкрити нові імена, пропагувати нові твори, конкурси все-таки потрібні.

Мене більше приваблюють музичні фестивалі. Наприклад, відомий фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь». Саме за його зразком організовувалися фестивалі на теренах України. Скажімо, «Два дні і дві ночі» в Одесі. Оригінальність його в тому, що музика звучить нон-стоп: перший концерт розпочинається о першій годині дня, останній — о третій ночі.

— Класику слухають переважно люди зрілого віку. Як до неї, на вашу думку, привернути увагу молоді?

— Щороку в Києві, за підтримки Спілки композиторів України, я, наприклад, організовую музичний фестиваль «Гольфстрім». Це мікс сучасної та класичної музики, в якому поєднано твори різних за стилем композиторів. На фестивалі збирається строката за віком публіка. Є і молодь, і представники різних субкультур. Якщо шедеври класики використовувати у незвичному контексті і залучати іншу, «цільову» аудиторію, то є шанс, що багато людей вперше відкриють для себе класичну музику.

Класики не сприймає той, хто її не знає. Як можна полюбити те, що тобі невідоме і чого ти не слухаєш?! Людина — істота інертна. Треба не лише розповідати, які прекрасні твори писав, скажімо, Бетховен. Людину важливо зацікавити ними, поєднати класику з сучасною музикою, яку вона любить і слухає. Завдяки цьому наші співвітчизники, зокрема молодь, відкриють для себе (я в це вірю!) геніальну класичну музику.

— Чимало композиторів, музикантів виїжджають з України. Чи завжди це пов’язано з мізерними заробітками?

— Не завжди. Ситуація насправді сумна. В Україні не всі митці можуть себе реалізувати, розкрити свій талант. Країна велика, але тісна… До того ж у Європі — інтенсивніше культурне життя. Зрештою, кожен має право вибору. Саме за кордоном, наприклад, Кирило Карабиць, Оксана Линів, Валерій Соколов, Дмитро Ткаченко, реалізувалися як митці. Думаю, якби залишилися в Україні, мало хто знав би їхні імена. Усі ці митці беруть активну участь у музичному житті України, популяризують за кордоном вітчизняну музичну культуру. Оксана Линів, наприклад, щороку організовує чудові міжнародні фестивалі класичної музики LvivMozart. Цей мистецький проект об’єднує найкращих музикантів України та світу. Валерій Соколов співпрацює з оркестром «Київські солісти», залучає до концертів всесвітньо відомих виконавців.

— Золтане, у вас таке незвичне ім’я…

— У мене досить поширене угорське ім’я. Батько – закарпатський угорець, мама – українка, з Львівщини. Тато вчився у Львівській консерваторії і тут познайомився з матір’ю. Тож народився я у місті Лева. Батько прекрасно володіє угорською та українською (в сім’ї нею розмовляємо). В дитинстві я багато часу проводив на Закарпатті, тож добре знаю угорську (до речі, мова досить складна). Серед національних страв Угорщини найбільше смакує бограч-ґуляш.

— Що б ви побажали читачам?

— Життєвих гараздів, творчого настрою. Зазвичай самі ганимо владу, та забуваємо: батьківщина починається з кожного із нас. Хочеться нарешті бачити Україну цивілізованою країною. Не опускайте рук і будьте оптимістами!

http:// http://wz.lviv.ua/interview/213118-zoltan-almashi-kompozytory-muzykanty-vyizhdzhaiut-za-kordon-bo-ne-mozhut-realizuvaty-sebe-v-ukraini

Львівська обласна філармонія

Lviv philharmonic society


philharmonia.lviv@gmail.com
(067) 679 22 36