Людмила Посікіра: «Дума – це жанр, який має лише наш народ»

назад до Медіа
  • 17

  • Листопада 2017

  • 22:38

  • Сьогодні — 18 грудня, понеділок, 2017

24 листопада бандуристка Людмила Посікіра запрошує на сольний концерт до Львівської обласної філармонії

Вони любить українські думи понад усе й називає їх унікальними у всьому світі. Вона співала їх у США та Мексиці, в Італії та Німеччині. А сучасні українські композитори – Віктор Камінський, Мирослав Корчинський, Іван Майчик та Йосип Яницький – створювали для неї оригінальні обробки народних пісень й нові композиції… 24 листопада бандуристка Людмила Посікіра запрошує на сольний концерт до Львівської обласної філармонії.

– Розкажіть, що очікує на глядачів 24 листопада?

– Вечір має назву за Шевченком: «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…». Я планувала його як концерт патріотичного змісту. Щоб показати народні та авторські думи, які рідко виконують. Насправді їх нелегко виконувати. Але дума – це жанр, який має лише наш народ. На моє переконання, його треба популяризувати, бо ж він несе в собі історію та глибокий зміст. А це особливо важливо й актуально в наш час, коли йде війна. Я співатиму 14 творів. Серед них – «Дума про козацькі могили» Кос-Анатольського, дума про козака-бандуриста, композиція на слова Тараса Шевченка з «Невольника» та «Плач Ярославни». Також виконаю декілька романсів і народні пісні. Концерт розпочне твір Віктора Матюка на слова Костянтини Малицької «Родимий краю», а завершую я «Жайворами» Олександра Білаша на слова Дмитра Чередниченка. Він також дуже актуальний до цієї війни, там навіть є слова «упали в жито материні мрії, поклали голови сини». Також заспіваю колискову бандуриста Китастого, який емігрував і очолював капелу бандуристів у Детройті. Його колискова теж несе патріотичний зміст, але з відтінком діаспорного погляду. Я подаю і лірику, та патріотика все ж переважає. Мені хочеться, щоб жанр думи існував, щоб його слухали – бо стільки народних пісень, як на мене, жоден народ у світі не має. Думи – це перлина нашого етносу.

– Чи серед творів у програмі будуть ваші обробки?

– Ні. Прагну не робити цього – є багато професійних авторів. Я роблю переклади, наприклад «Жайворів» Білаша. Ці твори написані в супроводі фортепіано, а я перекладаю для бандури. Роблю аранжування. Музику пишуть професійні композитори.

– А чим вас зацікавила бандура на початку вашої кар’єри?

– Любов до цього інструменту мені прищепив брат. Він значно старший. Навчався у Львові, в консерваторії, яка в 60-ті діяла у приміщенні нинішньої філармонії. Він співав, зокрема, і думу з «Невольника». Брат був моїм першим вчителем. Потім я вступила до львівського музичного училища, до консерваторії. Я закінчила її двічі: як бандуристка і як вокалістка. Пішовши на вокальний факультет, дала собі слово, що не зраджу бандуру. Хоча дуже хотілося: я маю оперний профіль і могла співати в театрі. Але в житті треба дотримувати свого слова. Тому вирішила, що піду навчатися співати професійно. Це дуже затягує, бо вокал – це, можливо, ширше творче коло діяльності. Після закінчення навчання по класу бандури мені запропонували залишитися її викладати. І це стало стимулом, щоб популяризувати цей інструмент. Бандура – це сольне виконавство. Тільки на початку ХХ століття Хоткевич взявся започатковувати ансамблі, а до того це завжди було сольно. Легше, звичайно, співати дуетом чи тріо, чи в ансамблі. Але це вже інший жанр. А сольне виконавство більш вимогливе. На жаль, зараз мало бандуристів-солістів. І також менше чоловіків беруться за бандуру, хоча історично це властиво чоловічий інструмент. Жінки грали на бандурі в ХІХ столітті – але це поодинокі випадки. Кобзарське мистецтво було чоловічим. А зараз жінки взяли ініціативу в свої руки і активно підняли цей стиль на професійний рівень. Викладають теж переважно жінки.

– Якщо багато бандуристів об’єднувалися в дуети, тріо чи ансамблі, то у вас теж був такий досвід?

– Так, у студентські роки. В музичному училищі викладач запропонував мені співати в консерваторському тріо. А потім вирішила продовжити сольно. Мені це ближче й гарно виходило. І після того я більше не брала участі в ансамблях. Бо сольне виконавство вимагає важкої роботи. Треба, щоб був твій власний акомпанемент. До того ж, ансамблевий спів має інший напрямок, ніж сольний. Потрібна дикція, опора, правильна вокальна позиція. Це складніше. Бо коли співак має акомпанемент, він лише думає про свій текст і образ, а бандуристові треба і самому супроводжувати  спів. Та мені здається, що я б не змогла вже по-іншому, без бандури, проводити свої виступи.

– Бандура – це українська автентика. Ви дуже багато концертували в інших країнах. А як там сприймали цю нашу автентику?

– Я була в США та Канаді. Але там, звичайно, багато діаспори. Тому ці виступи були переважно для них. Приходили і англомовні люди – прекрасно приймали. Найбільше сприйняли бандуру німці. Я виступала з солістами опери і співала народну думу про козака-бандуриста. Під час її виконання публіка просто піднімалась на ноги. Я не очікувала такого. Думала, що просто покажу твір, якого немає ніде в світі. Проте не знаючи слів, німецька публіка дуже гарно відгукнулася. Очевидно, вони зрозуміли сюжет. Також нашу музику дуже гарно сприймають італійці і поляки. Все ж, колись за Речі Посполитої бандура була в палацах польських вельмож, були придворні кобзарі. Я виступала в Чехії, Словаччині – там чудово сприймають бандуру. Це слов’янський етнос і мова інтуїтивно зрозуміла для них. Але найбільше мене вразили німці. Звичайно, я виступаю і по Україні. Нещодавно мала концерти в Дрогобичі, Луцьку, Рівному. На початку жовтня їздила в Острозьку академію. Дуже зворушена цією поїздкою. Заклад на високому рівні, і у них чудовий концертний зал у старовинній будівлі. Я щаслива, що змогла презентувати свою творчість молоді, яка має великий інтерес. Давала багато концертів в Києві, бувала в Донецьку та Дніпрі – ще на початку 90-х. Ми розмовляли там українською й тоді, бо потрібно робити свою справу. Я побудувала концерт на 24 листопада так, щоб піднести дух слухачів. Бо три роки тому віра народу була піднесена. Але тепер люди звикли до війни і більш апатично ставляться до неї. А ми не повинні до цього звикати.

– А ви помічаєте, що за останні роки зріс інтерес до всього автентичного, етнічного, українського – саме після подій трирічної давності?

– Думаю, що інтерес зріс. Навіть сучасні спрямування музики долучилися, бо молодіжні колективи роблять обробки народних пісень. Вони виконують їх переважно у швидшому темпі. Пульсація сьогодення говорить про те, що очевидно, вони бачать це так. Я бачу це в іншому плані – у більш академічному. Приємно, що молодь слухає і знає, що наша пісня є. Багато авторських речей зараз містять мотиви народного мелосу. Наша естрадна пісня кардинально відрізняється від російської: і тексти, і мелодії, і ритми, й сам ідейний задум.

– А чи є у вас улюблені композиції?

– Дуже люблю думу про козака-бандуриста. Також люблю «Плач Ярославни», «Така її доля» з «Причинної» Шевченка, «Родимий краю» – з цієї пісні завжди починаю свої концерти. У своєму житті прихильна до епосу – в дитинстві любила книжки про козаччину, любила думи і пісні патріотичного змісту – так і досі.

– Програму, яку ви презентуєте 24 листопада 2017 року у Львові, виконуватимете ще десь по Україні?

– Я виступала з нею в Луцьку, Рівному і Дрогобичі. Зараз виступаю більше по Західні Україні. Виїжджаю на один виступ і повертаюся, бо все ж працюю в музичній академії, а там заняття. Студентам треба давати те, що їм належить.

http://gazeta.lviv.ua/2017/11/17/lyudmila-posikira-duma-ce-zhanr-yakij-maye-lishe-nash-narod/