«Підписуючи 26 років тому контракт у Польщі, не думала, що відбула у подорож свого життя»

назад до Медіа
  • 30

  • Вересня 2017

  • 21:26

  • Сьогодні — 17 жовтня, вівторок, 2017

Всесвітньо відома оперна співачка українка Ольга Пасічник приїхала до Львова на фестиваль «Юрій Ланюк і друзі».

Понад 25 років українська співачка Ольга Пасічник живе у Польщі. Її неперевершене сопрано чують на багатьох оперних сценах світу – у Сполучених Штатах, Скандинавії, Німеччині, Австралії і навіть Японії. На кожному своєму виступі співачка популяризує українську пісню і пишається тим, що її батьківщина – Україна. Більша частина її життя минула за кордоном, але вона залишається громадянкою України. Про любов до музики і особисте життя співачка розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «ВЗ».

– Пані Олю, як розповів мені композитор і віолончеліст Юрій Ланюк, ваші концерти розписані на два роки наперед, однак ви викроїли у цьому щільному графіку кілька днів, щоб взяти участь у фестивалі «Юрій Ланюк і друзі». Це з великої поваги до композитора чи ще одна нагода приїхати до Львова?

– На відміну від моєї сестри Наталі, яка тут провела багато років, вчилася у музичній десятирічці імені Соломії Крушельницької і пізніше у консерваторії, і на неї Львів діє, як наркотик, у мене до самого міста нема такого сентименту. Не маю тут ані улюблених вулиць, ані улюблених будинків… Для мене Львів – це люди. Насамперед, Юрій Ланюк. Ми познайомилися у 1994 році, відтоді товаришуємо родинами. Завдяки Юрію я по-іншому почала ставитися до сучасної музики. Зрозуміла, що я такий самий артист, як за часів Моцарта. Коли Моцарт писав для своїх улюблених співаків, ніби кроїв на них одяг, наче знав їхні точні виміри, знав, що пасуватиме їхньому голосу і душі. Коли Юрко довірив мені у 94-му свою «Скаргу терну», сприйняла це так, ніби довірив мені власну дитину. Я мала її виплекати і показати світові. Завдяки Ланюкові я пізнала сере­до­вище львівських музикантів, з якими пізніше співпрацювала, – Йожеф Ермінь, Володимир Сивохіп, Оксана Рапіта, Лідія Футорська та багато інших.

– У той короткий проміжок часу зможете поїхати на свою батьківщину – у Рівне?

– На жаль, ні. Але батьки приїхали на мій концерт.

– Ви – солістка Варшавської опери. А чому не в одному з театрів України?

– У 1991 році я поїхала на післядипломне навчання до Варшави і, будучи студенткою пер­шого курсу аспірантури, от­римала контракт у Варшавській камерній опері. Це було громом серед ясного неба. Не маючи ще повної вокальної освіти, отримала такий шанс! Підписуючи конт­­ракт у Польщі, не думала, що відбула у подорож свого життя. Вже 26 років живу у Варшаві. Хоча 75 відсотків моєї кар’єри відбувається поза межами Польщі. Буваю в усіх країнах світу, на жаль, не так часто приїжджаю в Україну. Але за ці 26 років не поміняла українського паспорта. Й досі є громадянкою України. На кожному концерті, у якій країні я б не виступала, пропагую українську пісню. Були моменти, коли хотіла паспорт поміняти, вважала це формальністю у певному сенсі, але коли почався Майдан, а пізніше війна, зрозуміла, що зрадити країну не маю права.

– Ви популяризуєте українську музику, як і ваша сестра Наталя – знаменита піаністка за кордоном. І навіть відкрили у Стокгольмі Український інститут.

– Це не я відкрила. Я співала на інавгураційному концерті, але Український інститут – заслуга виключно Наталі. Попри те, що вона не народилася у Львові, це місто мало на неї величезний вплив. Зробило з неї того, ким вона є. Наталя досі підтримує тісні зв’язки з львівським музичним середовищем. Окрім популяризування української музики за кордоном, Наталя без жодної копійки і допомоги ззовні започаткувала Український інститут у Швеції. Його мета – популяризація українського мистецтва – музики, малярства, літератури, кіно, а також широких знань про Україну серед європейців, в основному жителів Скандинавії. Цей інститут адресований іноземцям. Це не є співпраця з українською громадою чи з емігрантами, тут не популяризують вареники чи вишиванки… Наталя зробила вперше у Скандинавії фестиваль українського кіно. Готує фестиваль української музики. На запрошення цього інституту у Швецію їде оркестр «INSO-Львів» з українським репертуаром. Організувала запис платівки «Втіха», на якій є лише твори української музики, які виконують закордонні зірки…

– Ви – у Польщі, ваша сестра – у Швеції. Як часто бачитеся?

– Часто концертуємо разом. На щастя, існують дешеві авіалінії, можу придбати квиток з Варшави до Стокгольма за 35−40 злотих (250−280 гривень). Це навіть не десять євро! Тому на репетиції прилітаю або я до неї, або вона до мене.

– Як сталося, що обидві доньки батька-психолога, ректора «Острозької академії», і мами – професора, викладача математики, – талановиті музикантки?

– Те, що наші батьки – не музиканти, просто випадок. Мама – дитина війни, тато народився відразу після війни – обоє обдаровані і музичними голосами, і прекрасним слухом, дуже люблять музику. Їхнім пріоритетом було віддати мене й Наталю у дуже ранньому віці у музичну школу. Не пам’ятаю часу, коли я була поза музичною школою. Ми з сестрою займалися музикою з трирічного віку. Те, що батьки не грають на музичних інструментах, не значить, що вони не є музикантами в душі. Я більше ціную їхню критику, ніж критику фахових спеціалістів. Довіряю своїм батькам, як і своєму чоловікові. Коли після концерту з оберемками квітів сідаю у машину, зачиняю двері і кажу своєму Юркові: «А тепер кажи, як було справді». Такого ж маю тринадцятирічного сина. Мій Назар ніколи не скаже, що чорне – це біле, назве усі неточності.

– Ваш чоловік – викладач музики. Познайомилися під час уроку?

– Юрко не був моїм викладачем. Був молодим колегою моїх батьків, почав працювати у Рівненському педагогічному інституті. Я тоді ще вчилася у школі. Між нами різниця шість років. Юра брав участь у концертах викладачів, прекрасно співав, грав на кількох інструментах, серед яких була і гітара. А оскільки я сама була піаністкою, попросила батьків, щоб домовилися з Юрком про кілька уроків з гітари. Тоді зверталася до нього лише на «ви» – Юрій Святославович. Так тривало кілька років. Він прищепив мені любов до гітари, я сама собі акомпанувала. Пізніше ми зустрілися в інституті, між нами зав’язалася дружба. Ми у спілкуванні перейшли на «ти» у той день, коли він запропонував мені вийти за нього заміж. Перед тим, як побратися, зналися сім років, а від часу нашого весілля минуло 28 років. Тому я вже й не пам’ятаю часу, коли я його не знала (сміється. – Г. Я.). Багато виборів у моєму житті було чудових, але цей вибір – найкращий.

– Ваш чоловік дав вам можливість, не відриваючись від сцени, народити дитину і сам «пішов у декрет»…

– Ми від самого початку з Юрком мріяли про дітей. Але не могли собі цього дозволити, бо не мали квартири. Винаймали невелику кімнатку і постановили собі: придбаємо хоч якесь власне житло, тоді й про дитину можна подумати. Коли купили нашу першу квартиру, Юркові було майже сорок років, мені – 34. Ми зайшли у наше житло, де ще нічого не було, окрім кухні, дивана і лампочок на стелі, і вирішили: або зараз, або ніколи (сміється. – Г. Я.). Всевишній нас почув… Народився Назар. Справді, Юра – винятковий чоловік. Більш логічно би було, що жінка вдома сидить з дитиною, а чоловік працює. Але він розумів, що до своєї професії, до всіх своїх дипломних і докторських зможе повернутися завжди, а мені, як і спортсменові, повернутися буде важко. Доведеться починати з нуля. Вирішили: ніхто вдома сидіти не буде. Будемо гастролювати разом. Останній свій концерт заспівала за два тижні перед пологами, а перший запис платівки після пологів був також через два тижні. Спектакль у Лондоні я заспівала через три тижні після народження Назарчика. Юра взяв рік відпустки, втрьох їздили по всіх Японіях, Австраліях, Америках, Ізраїлях… Небагато заробили, але були щасливі, бо були усі разом. Я до півтора року годувала дитину грудьми. Виступала на сцені, мої хлопці у той час були у гримерці. У перервах прибігала, годувала малого і знову віддавала Юркові.

– Ваш син народився за кордоном. Яке він має громадянство?

– Назар народився у Польщі, але громадянин України.

– Ви виступали у багатьох країнах світу. Чи не було колись бажання оселитися деінде?

– Я отримувала багато пропозицій працювати в оперних театрах інших країн. Подобається Франція, Бельгія, Німеччина… Із задоволенням повертаюся на сцени цих країн. Але не могла собі дозволити там жити. Юрко захистив вже другу дисертацію у Варшаві польською мовою. Якби ми перебралися жити в іншу країну, чоловікові б довелося вчити чергову мову. Мені близька Польща, бо моя мама – полька. Варшава дорога ще й тому, що там минули мої кращі молоді роки. Це місто дало мені шанс розвинутися, і оцінило як співачку, і сприймає мене як частину своєї культури. Я належу до тих людей, яких Польща вважає людьми своєї культури. До цього міста маю великі сентименти.

– Ви – всесвітньо відома співачка. Коли ви виступили вперше на великій сцені?

– Мій перший сольний концерт відбувся у Рівному у 1987 році, коли ще була студенткою музично-педагогічного факультету. Коли переглядаю програму, яку тоді виконала, розумію: це було повне божевілля і нахабство вищої міри. Я півтори години співала найскладніші твори, які тільки існують. Я тоді була дуже відважна. А перший професійний виступ відбувся на Варшавській камерній оперній сцені. Це був мій оперний дебют у 1993 році.

– Яким був ваш перший гонорар?

– Пригадую, коли поїхала на конкурс у Голландію, де стала лауреатом, треба було заповнити якусь колоночку, щоб сплатити податки. Там було написано: «ваш місячний прибуток». Я написала – 180 доларів. Це був мій місячний гонорар в оперному театрі. Вони ніяк не могли зрозуміти – це я отримую за одну виставу чи за один день. Я їм пояснювала, що це моя зарплата за місяць. Голландці були шоковані!

– Назар також займається музикою?

– Наш 13-річний син – скрипаль. У неповні чотири роки вибрав для себе скрипку. Сказав: «Мамо, скрипка має такий королівський звук, а фортепіано – перехідник між звуком і ударним інструментом». Я його змусила зробити єдину річ – грати на фортепіано, бо не вірю, що можна бути комплектним музикантом, граючи тільки на мелодичному інструменті одну лінійку. І до шостого класу він вчився на двох інструментах – фортепіано і скрипці, хоча від початку було зрозуміло, що скрипка – це його пасія. Як і кожному підліткові, йому хочеться посидіти у комп’ютері чи побігати з друзями, але у Назара неймовірно серйозний підхід до музики. Він виріс у музиці й іншого світу не знав. До чотирьох років думав, що всі довкола музиканти. Назар має за собою кілька музичних конкурсів, на яких добував і перші, й другі, і треті місця, і просто дипломантські звання. Заграв кілька концертів і з оркестром, і сольних. А свій перший сольний концерт заграв в Україні, в Острозькій академії. Це була його ініціатива. Кошти з цього концерту віддав хлопцеві, який виїжджав в АТО, на одяг і взуття.

– Ви молодо виглядаєте. Це наслідок спеціальної дієти і часті відвідини косметолога, де вам колять спеціальні ін’єкції?

– У косметолога я була двічі. Перший раз – коли виходила заміж, вдруге – коли на мій 40-річний ювілей моя сестричка подарувала мені сертифікат на відвідування спа-салону. Це було дев’ять років тому. Це і всі мої процедури з догляду за своїм зовнішнім виглядом. На відвідини косметолога мені шкода часу. Та й коли я побачила на деяких людях ефект після косметологічних процедур, мені стало страшно. Спеціальних дієт не дотримуюся. При моєму графіку життя це робити неможливо. Коли вдома, готую їсти сама. Як правило, це здорова їжа. Нічого не споживаємо переробленого – якнайменше копченостей, а якнайбільше овочів, фруктів, варю каші, досі роблю джеми і повидла. Люблю вареники, але не маю часу їх ліпити. Іноді з Назаром можемо наробити сотню вареників з чорницями. Зовнішній вигляд людини – віддзеркалення її внутрішнього стану. Якщо ми всередині позитивно налаштовані до людей, то обличчя за душею потягнеться.

Фото Анджея СВЄТЛІКА.

http://wz.lviv.ua/interview/207627-pidpisuyuchi-26-rokiv-tomu-kontrakt-u-pol-shchi-ne-dumala-shcho-vidbula-u-podorozh-svogo-zhittya